windinmyhead

Природна романтика

2007-08-19T21:16:59Z

А що може бути краще, ніж після ранкового бігу зеленим, квітучим полем віддати себе у нестримну і прохолодну течію Десни, яка то грається з тобою, то пестить, то кидає і затягає? Знаєте, мені інколи шкода тих людей, які кажуть «Оце класний відпочинок!», тільки коли мають море з золотим піском за 50 метрів від своїх апартаментів з кондиціонером і супутниковим телебаченням. Це набридає. Інша справа – дачний котедж без опалення (замість батарей – піч), без газо- та водопостачання, де треба встигнути зранку принести води, наварити їсти на старенькій електроплитці «Мечта 4Г», назбирати яблук «слава переможцям», що попадали з дерева вночі, зробити салатик з овочів, щойно зібраних з городу. Потім після річки можна й в магазин сходити за морозивом ;).

В такі дні плин часу не відчувається, він наче завмирає. Десь там у Києві їздять туди-сюди маршрутівки, бігають люди, невідомо навіщо і куди, хтось готує чергові вибори, а навколо тебе тільки тиша, спокій, жива природа і свіже повітря. Це заспокоює і робить голову вільною від усіляких непотрібних думок та легкою (не дивно, що мені й плечі перестали боліти – навантаження зменшилось). Від багаторазового пірнання у освіжаючі води Десни вже не Вітер В Голові, а Вода В Голові... ;) :)

Але навіть ці дні не були б сповнені таким позитивом, якщо б їх не було с ким розділити. Коли відчуваєш поряд знайомий порух, коли бачиш ті самі кохані очі, світ перестає бути тільки простором і часом, він перетворюється на щось несамовите і бурхливе, як Десна, буйне і різнокольорове, як луг, шумне, як літня злива. «Сентиментальний романтик» - скажете ви. «Хлопчина з палким серцем» - відповім.

обіцяний вірш

2007-07-05T20:36:37Z

За седьмого неба границей
Я вдыхаю гремучий озон,
И смотрю, как летящая птица,
Задевая крылом горизонт,
Разрезает предутренний воздух.
Ну а месяц на небесах
Будит светом серебряным звёзды,
Что уснули в моих волосах.
Я по пояс стою в облаках,
Опираясь на пик Гималаев.
Я титан, но я так не желаю
Это небо держать на руках...
Себе крылья хочу за спиною,
Чтобы птицей парить в синеве,
Но небесная твердь надо мною
Прижимает всем весом к земле.
Так уж мир наш устроен. Ведь кто-то
Должен, страх позабыв, не дрожа,
К голубым возноситься высотам,
Ну а кто-то - небо держать.
Но я тоже умею летать!
Хоть титан я - душа моя легче,
Чем у птиц тех предутренних певчих!
Не дает эта мысль мне спать,
Колит сердце острыми спицами...
Сейчас брошу я всё - и вперёд!!!
Но тогда будет негде мне с птицами
Совершить свой счастливый полёт...

25.05.2007

permanent dreamer

2007-07-04T14:13:13Z

Вітер в голові вже другий тиждень. Третя сесія здана – роботи немає і з’являється купа вільного часу і вільного просто у голові, який зазвичай заповнюється мріями, беззмістовними (але приємними і подекуди гарними!) думками. Оце я й називаю «вітром в голові». Такими моментами варто насолоджуватися =) В такі миті приходить творче натхнення.

Вчора записав імпровізацію на своєму синтезаторі. Він слухняно, наче пес (взагалі собак не люблю, і вони мене також, але поважаю вівчарок за розум і вихованість), видавав ритмічні звуки, задоволено і клацаючи то чорними то білими клавішами. Не знаю, чи подобається йому те, що я граю, але він не скаржиться. Імпровізацію маю намір зробити вступом до одного зі своїх пісенних збірок (слово «альбом» використовую обережно). Сподіваюсь вийде :)

Вірші не пишуться =( Моя поетична муза у творчій відпустці, а музична навпаки – працює за двох. Останній вірш я написав 25 травня. Це по суті справи був ремікс на вірш, написаний трьома роками раніше. В ньому глобальне життєве протиріччя, властиве людям мого віку: титан, у якого за спиною сверблять крила, вимушений тримати небо для інших і з гіркою сумішшю заздрості, відчаю і суму, що стоїть у горлі, споглядати як оті «інші» насолоджуються невагомістю... Коли буду вдома, знайду цей вірш і напишу в жж. =)

Wind In My Head

2007-07-02T09:14:40Z

I talk to the wind

My words are all carried away

I talk to the wind

The wind does not hear

The wind cannot hear.

King Crimson

Кожний написаний вірш – це спогад. Навіть, я б сказав, цілий комплекс, цілий набір спогадів, що логічно пов’язані між собою і виникають за принципом вільно-радикального механізму...

Я сиджу на набережній Дніпра, закутій у сирий і мертвий бетон, і дивлюся, як річкою у супроводі гучної (почасти беззмістовної) музики туди-сюди курсують катери, вщерть забиті задоволеним народом, що вибрався на відпочинок в день Конституції. Дістаю зошит, так само (як оті катери) вщерть наповнений віршами-спогадами, і вітер починає гортати його, виблискуючи датами зі сторінок і наповнюючись тими моїми почуттями і переживаннями, які турбували мене тоді. Він наче не просто гортає зошит, креслений і перекреслений нікому не потрібною маячнею. Він читає мою пам'ять – історію чистих поривань молодої душі, що написані не кульковою ручкою по білому папері в клітинку, а висічені нестримним емоційним виром на білому камені моєї долі.

Вітер – найвдячніший читач. Йому не важливо хто ти, він не цікавиться непотрібними подробицями, не критикує, не бере тебе на кпини і не чіпляється до слів. Він може тільки з усієї сили жбурнути тобі в обличчя свіжий холодний порив, щоб привести тебе до тями. Вітру не страшно довіряти свої думки, не соромно дати почитати вірші. Він до всього ставиться неупереджено, демократично, стримано і лояльно. Бо він такий...